Історичний досвід мовної політики Закарпаття

17.11.2014 11:29

Авторы: Степан Черничко и Чілла Фединець. Статья е фактично роздѣлом, заключаючым моно­графию «Наш місцевий Вавилон. Історія мовної політики на території сучасного Закарпаття у першій половині ХХ століття (до 1944 року)» (Ужгород, 2014) и, як и цѣла книга, выдѣлят ся своев актуалностев. Сей роздѣл выходит за рамкы, означены часовым розсягом, котрый освѣтили ав­то­ры, але факты и опыт той добы проектуе на наш час из надѣев на то, же з них можеме вы­тяг­ну­ти науку про днешность. Хоть авторы в той надѣи дашто скептичны, они твердо вѣрят, же о болячых проблемах мусай говорити отворено, а так зробити бодай малый крок ку их рѣшеню. Подаеме з выбором жерел, на котры одкликуют ся авторы у данном роздѣлѣ. Материал буде такым образом не лем инте­ресный про рядового читателя, але и хосенный про научников, котрых занимат тота тематика.  

З мовно-правової точки зору, мож­ли­во, не­просту мовну ситуацію су­час­ного Закарпаття, усклад­нену численними іс­то­рич­ними травмами, мож­на було б вирі­ши­ти, як­би політики роз­гля­да­ли право на ви­ко­рис­тан­ня рідної мови, ви­хо­дячи не з реляції більшість-мен­шість, а з реальних мов­них прав людини, то­б­то, приймаючи за ос­но­ву те, що кожна лю­ди­на має право використовувати рідну мо­ву. «За­без­пе­чен­ня мовних прав сприяє про­цві­танню спільноти, а їх пору­шен­ня може призвести до конфліктів. Рівноправність у сфері мови може реалі­зу­ватися тільки ви­знан­ням прав інших», – писав видатний угорський мовознавець Міклош Контра (Kontra 2006b:1024; див також: Kontra et al ред. 1999). Чудовою ба­зою для упо­ряд­кування прав на використання мови не за принципом мен­шо­сті, а на підставі прав людини може стати законопроект про мови Шандора Н. Сіладі (Szilágyi 1994, 2003) та теорія права мовної свободи Дєрдя Андрашші (Andrássy 1998, 2010, 2013).

На думку Андрашші (Andrássy 1998, 2010, 2012, 2013) та Сіладі (Szilágyi 1994, 2003), права на використання рідної мови – це права, які поширюються як на громадян більшості, так і меншості як право людини, а не як право біль­шо­сті, що поширюється і на меншість. Тим, що держави – переважно у спе­ці­а­ль­но­му законодавстві стосовно меншості (наприклад, закон про мови або за­кон про національні меншини тощо) – окремо наголошують на тому, що нац­мен­ши­ни мають право на збереження і розвиток власної культури, ви­ко­ри­стання мови, ви­вчення рідної мови або навчання рідною мовою, приховано ро­бить­ся під­каз­ка, що це такі права більшості, які поширюються на меншість тільки завдяки дбайливому і демократичному позитивному ставленні держави (бі­ль­шості), її добрій волі. Якщо держава, в якій править еліта більшості, ви­ок­рем­лює ці права тільки стосовно нацменшин, тоді виходить так, що на пред­став­ників до­мі­ну­ю­чої нації ці права не поширюються (див.: Kontra –Szilágyi 2002, Kontra 2006: 1024-1025). «Хоча очевидно, що привілеї мають не особи, що нале­жать до нац­мен­шин, а представники більшості – адже вони можуть вико­ри­сто­вувати рідну мо­ву фактично будь-де і будь-коли без обмежень» (Ferenc 2012: 69). Отож можна зрозуміти: для того, щоб усім грома­дянам забезпечити, на­приклад, право на власну національну ідентичність, культуру, віру або збе­ре­жен­ня чи ви­ко­рис­тан­ня рідної мови, достатньо, без по­си­­лання на національні чи мовні меншини, сформулювати ці права як загальні права людини чи гро­ма­дя­нина. Сучасна практика правотворчості – крім того, що визначає права меншості як такі собі додаткові права – ідеально підходить і для прихованої дискримінації: ті права, які окремо для меншості не зафіксовані, систематично не поширюються на пред­ставників національної меншини; права меншини пе­ре­важно можуть реа­лі­зо­вуватися тільки в тих обсягах, які сформульовані нор­ма­ми спеціального за­ко­но­давства. Саме тому, на думку Дєрдя Андрашші, мовні пра­ва необхідно сфор­му­лювати як універсальні, що поширюються на всіх: «Ко­жен має право ви­ко­рис­товувати рідну/свою мо­ву» (Andrássy 1998:180).

Коли представники нації більшості накидають свою мову меншості й роб­лять це, посилаючись на те, що меншість виграє, якщо вивчить цю мову на ви­со­кому рівні й буде використовувати її замість рідної (принаймні у певних си­ту­аціях), тоді вони засвідчують, що для домінуючої мовної групи природним е легітимізоване в тому числі й правовим чином привілейоване становище дер­жав­­ної мови та етносу більшості, який її представляє (Szilágyi 2003: 649–650). Бру­­бакер вважає, що «це прямо виходить з тієї націоналістичної тези, яку ши­ро­­ко приймають особи - представники домінантної "державотворчої" нації – і згід­но з якою національна держава по суті є державою певної нації, а тому іс­нує са­ме для цєї нації» (Brubaker et al 2011: 261). Для представників доміну­ю­чої гру­­пи така позиція може здаватися природною ще й тому, що назва їхньої дер­жа­ви здебільшого включає назву домінуючого етносу. Це створює враження, що нація – власник держави, вони тут вдома, а всі інші – ні. Звідси тіль­ки крок до позиції, згідно з якою у своїй країні тільки мова домінуючої гру­пи може бу­ти єдиною державною, офіційною мовою. Так мова перетворюється із засобу ко­му­нікації та ідентифікації на політичний і національний символ.

У моделі, запропонованій Шандором Н. Сіладі та Дєрдєм Андрашші, ба­га­томовність не примус меншості (див. Skutnabb- Kangas 1990, 1997: 6-7) і не на­слідок нерівноправності між більшістю та меншістю. Адже ситуацію асимет­ричної дво- і багатомовності спричинює саме нерівноправність. «Найбільшим джерелом нерівноправності є те, що значна частина держав визначає себе за національною ознакою, переважна більшість із них визнає офі­ційною тільки одну мову. Таким чином, велика кількість мов світу залишається поза законом, їхній правовий статус максимум дозволений  або терпимий,  але  буває  й  пере­слі­дуваний або заборонений. [...]. Правовий статус має не тільки символічне значення, хоч як би нас намагалися переконати в протилежному, так само як визначення держави за національною ознакою – має теж не тільки символічну цінність. їх практичний наслідок – визначення офіційної мови, часто публічної мо­ви, мови освіти» (Péntek 2001: 176). Двомовність меншості «такий аси­мет­рич­ний тип колективної двомовності, за якого більшою чи меншою мірою завжди проявляється мотив примусу та заборони» (Péntek 2001: 178). Ви­ко­рис­тан­ня рідної мови як реалізація основоположного права людини допомагає уник­нути примусу та нерівноправності.

Розглянувши мовну політику майже за столітній період (з 1867 по 1945 рік), можемо зробити висновок, що ще задовго до появи розроблених у 1990-х ро­ках європейських стандартів у сфері захисту прав нацменшин[64] у цьому пе­ри­фе­рійному регіоні Європи з більшим-меншим успіхом експериментували з та­ки­ми моделями офіційно-ділового використання мов меншин, які можуть слу­гу­вати зразком хоч і сьогодні. У жодну епоху ці моделі не функціонували без­до­ганно, асиміляційні прагнення більшості завжди були відчутні у регіоні, од­нак неодноразово відбувалися спроби заспокійливого упорядкування статусу та сфе­ри використання мов меншин.

[64]Наприклад: Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1992), Рам­ко­ва конвенція про захист національних меншин (1995), Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту (1996), Ословські рекомендації щодо мовних прав та прав національних меншин (1998) тощо. Див. напр.: National minority stan­dards. A compilation of OSCE and Council of Europe texts. Strasbourg: Council of Euro­pe Publishing, 2007.

 

Протилежний погляд націй, що проживають поруч, на історію і як на­слі­док – взаємні політичні образи, до сьогодні не закриті дискусійні питання спіль­ного минулого ускладнюють використання досвіду, накопиченого за­кар­пат­ською історією ХІХ-ХХ століть. Поки у цьому куточку Європи замість діа­ло­гу вважатимуть природним підігрівати історичні образи, виняткове до­мі­ну­ван­ня єдиної державної та офіційної мови, романтику національної держави та мов­ну асиміляцію меншості, такий унікальний і строкатий в етнічному, мов­но­му, культурному та релігійному плані регіон, як Закарпаття, у політиці будуть розглядати не як перлину, а як явище, що загрожує гомогенізації чи навіть на­ці­о­нальній безпеці. І не тільки в Україні.

Не думаємо, що історичний досвід нашого минулого сам по собі до­по­мо­же уникнути тих помилок, яких припустилися наші предки. Але надіємось, що читач задумається над такими гаслами, як, наприклад, слова, які записав Іван Франко (1896/1986: 346) в 1896 році: «Ти в якій землі жиєш? В мадярській, тож знай, що мусиш говорити помадярськи!», і які інколи чуємо сьогодні: «В Україні розмовляй українською!» В той же час, без сумніву ніколи не за­пе­ре­чу­є­мо знання державної мови, засвоєння якої держава має сприяти не тільки по­лі­тич­ними деклараціями, але і має забезпечити всі необхідні (педагогічні, кад­ро­ві, фінансові, тощо) умови для вивчення цієї мови (див. Барань-Черничко 2013, Берегсасі-Черничко 2012а, Черничко 2009, 2011, 2013).

Такий наш місцевий Вавилон. Навіть комфортність нашого повсякденного жит­тя тісно з'вязана не тільки з хлібом на столі, а і з державною політикою щодо ви­рі­шення національних та мовних прав людини, питання меншості, мирного спів­існування етносів, мов, конфесій та культур.

Выбор з жерел до статьи

Andrássy György 1998, Nyelvi jogok. A modern állam nyelvi jogának alapvető kérdései,

különös tekintettel Európára és az európai integrációra. Pécs: Janus Pannonius

Tudományegyetem Európa Központja.
Andrássy György 2010. Nyelvszabadság - egy elismerésre váró emberi jog? In: Andrássy

György és Vogl Már szerk. Az emberi jogok és a nyelvek, 101-125. Pécs: Pécsi

Tudományegyetem Állam- és Jogtudományi Kar.
Andrássy György 2012. Lehet-e a magyar hivatalos nyelv egyes szomszédos államokban? A

nemzetközi jog lehetőségei. In: Emplényi Kata és Kántor Zoltán szerk. Térvesztés

és határtalanítás. A magyar nyelvpolitika 21. századi kihívásai, 80-100.

Budapest: Nemzetpolitikai Kutatóintézet - Lucidus Kiadó.
Andrássy György 2013. Nyelvszabadság. Egy egyetemes elismerésre váró egyetemes emberi

jog. Budapest-Pécs: Dialóg Campus Kiadó.

Kontra Miklós 1999. Közérdekű nyelvészet. Budapest: Osiris Kiadó.

Kontra Miklós 2006. Nyelvi jogok. In: Kiefer Ferenc föszerk. Magyar nyelv, 1024-1037.

Budapest: Akadémiai Kiadó.
Kontra Miklós 2010. Hasznos nyelvészet Somorja: Fórum Kisebbségkutató Intézet.
Kontra Miklós - Phillipson, Robert - Skutnabb-Kangas, Tove - Várady Tibor eds. 1999.

Language: a rigbt and a resource. Approaching linguistic humán rights. Budapest:

Central European University Press.
Kontra Miklós - Szilágyi N. Sándor 2002. A kisebbségeknek van anyanyelvük, de a

többségnek nincs? In: Kontra Miklós - Hattyár Helga szerk. Magyarok és

nyelvtörvények, 3-10. Budapest: Teleki László Alapítvány.

Péntek János 2001. A nyelv ritkuló légköre. Szociolingvisztikai dolgozatok. Kolozsvár: Kom-
Press Korunk Baráti Társaság.

Skutnabb-Kangas, Tove 1990. Language, Literacy and Minorities. London: A Minorities
Rights Group Report.

Skutnabb-Kangas, Tove 1997. Nyelv, oktatás és a kisebbségek. Budapest: Teleki László
Alapítvány.

Szilágyi N. Sándor 1994. Törvény az etnikai és nyelvi identitással kapcsolatos jogokról, vala-
mint az etnikai és nyelvi közösségek méltányos és harmonikus együttéléséről.
Korunk 1994/3:131-158.

Szilágyi N. Sándor 2003. Törvény az etnikai és nyelvi identitással kapcsolatos jogokról,
valamint az etnikai és nyelvi közösségek méltányos és harmonikus együttéléséről. In:
Mi egy más: Közéleti írások, 576-664. Kolozsvár: Kalota Könyvkiadó.

Барань Єлизавета - Черничко Степан 2013. Вивчення української мови у школах з
угорською мовою навчання. Теорія і практика викладання української мови
як Іноземної Випуск 8: 72-78.

Берегсасі Аніко - Черничко Степан 2012а. Викладати як іноземну? Проблеми
викладання української мови в школах з угорською мовою навчання. Теорія
І практика викладання української мови як ІноземноїВипуск 7:11-16.

Франко Іван 1896/1986. І ми в Європі. Протест галицьких русинів проти
мадярського тисячоліття. Іп: Іван Франко. Зібрання творів у п'ятдесяти
томах. Наукові праці. Томи 44-47. Том 46. Книга 2. Історичні праці (1891-
1897), 339-350. Київ: Видавництво «Наукова думка».

Черничко Степан 2009. Проблемні питання викладання української мови у школах
з угорською мовою навчання. Іп: Герцог Ю. ред.: Державотворча й
об'єднувальна функції української мови: реалії, здобутки, перспективи,
105-116. Ужгород: Поліграфцентр „Ліра".

Черничко Степан 2011. Ще раз про проблеми викладання української мови у шко-
лах з угорською мовою навчання. Іп: Ю. Герцог ред.. Розвиток гумані-
тарного співробітництва в українсько-угорському прикордонному регіоні:
аналіз, оцінки, 213-224. Ужгород: Поліграфцентр „Ліра".

Черничко Степан 2012. Політичний статус української/руської мови на сучасній те-
риторії Закарпаття у першій половині XX століття (1901-1946 рр.) Іп: В. І. Ко-
ноненко ред. Семантика мови і тексту, 670-672. Івано-Франківськ: При-
карпатський національний університет імені Василя Стефаника.

Черничко Степан 2013. Якісна мовна освіта як засіб збереження етнічного, мовного
та культурного розмаїття Закарпаття. Іп: Міжетнічно та міжконфесійна
толерантність як чинник консолідації українського суспільства: досвід
Закарпаття, 75-83. Ужгород: Поліграф центр „Ліра".

 

Жерело: Наш Місцевий Вавилон. Ужгород. 209–214.

www.ruwega.com/news/nash-m%d1%96stsevij-vavilon/